Історії та настанови вчительок з Боснії і Герцеговини про досвід війни та уроків про неї

Своїми історіями і досвідом діляться вчительки історії зі спільноти Європейського центру Вергеланда.

Їхні історії та настанови для українських учителів читайте нижче. Також ви можете переглянути відео.

РОЗПОВІДЬ БОЯНИ ДУЙКОВІЧ

Мені було 15, коли в Боснії почалася війна. Я саме почала перший рік навчання в гімназії. Наш навчальний рік перервався у квітні 1992 року, навчання закінчилося просто за секунду.

Тоді мої батьки вирішили відправити мене та мою сестру до тітки в Белград (Сербія), доки ситуація в нашому рідному місті Добой залишалася не надто безпечною. Попередньо ми домовилися, що ми зі сестрою поїдемо туди на 15 днів і неодмінно повернемося додому 1 травня.

Ми так сильно чекали 1 травня, але воно так і не настало. Ми залишилися в Белграді аж до кінця жовтня.

У Добої війна розпочалася 2 травня. Тоді ми втратили будь-який зв’язок і до вересня взагалі не отримували новин від мами з татом. Мій батько працював у поліції інспектором, тому ми підозрювали, що він брав участь у бойових діях.

Бути біженкою в Белграді було дивно й водночас важко. Я не могла ходити там до школи, бо було ухвалено рішення, що учні, які приїхали з Боснії у квітні, отримають табелі та оцінки за попередню успішність. І лише якщо вони не повернуться додому раніше, то почнуть навчання з 1 вересня.

У мене були змішані відчуття, було важко адаптуватися і знайти собі місце.

У той час ми не мали соціальних мереж і взагалі це було до часів інтернету. Тому всі біженці збиралися вечорами на головному майдані в центрі Белграду, щоби дізнатися новини, почути щось про своїх друзів та близьких, розповісти, хто що чув, – і так розповсюджували новини. Зараз здається, наче це відбувалося в дуже далекі часи.

Ми зі сестрою повернулися додому в жовтні, щойно основні комунікації та транспорт між Сербією та Боснією було відновлено. Ми повернулися, хоча наше місто аж до завершення війни в 1995 році потерпало від пострілів та вибухів.

Наші батьки вважали, що сім’я має бути разом навіть за таких важких умов. Тож я повернулася в жовтні 1992-го, а навчання розпочалося в листопаді.

Чому повернутися до навчання було важливо й у свій спосіб воно навіть допомагало учням?

Пам’ятаю, як у листопаді 92-го в нас не було світла. Система водопостачання також була пошкоджена. Але не зважаючи на все, школи були відкриті й ми ходили на заняття, хоча уроки були скорочені до 30 хвилин, бо було надто холодно.

У школі не було опалення, але ми призвичаїлися – був димохід, і ми облаштували щось на кшталт печі.

Ми йшли до школи та несли кожен кілька дров, а впродовж дня технічні працівниці топили піч.

Також пам’ятаю, що моя бабуся зробила мені  подушку, яку я носила в школу, бо стільці були дуже холодними. А ще я мала спеціальні рукавиці, що не заважали писати.

Ситуація була дуже важкою. Коли я покинула школу у квітні, у ній було десь 180 учнів. А вже через 6 місяців, коли школа відновила роботу, нас було приблизно 50, решта виїхали. Потім приїхали учні з інших територій, бо в той час було нормально, що люди різних національностей часто змінювали місце проживання, переїжджаючи в місця, де їхня національність переважала.

Звісно, я сумувала за колишніми друзями, але мені також подобалося знайомитися з новими людьми та знаходити нових друзів.

Пам’ятаю, як ми ходили гуляти, хоча батьки не дозволяли нам довго блукати вечорами, особливо взимку. Тоді швидко темніло, а освітлення вулиць не було – тому й не дозволяли. Але ми однаково збиралися з друзями. Тоді було так цікаво зустрічатися в когось удома чи йти в гості до нової подруги.

Загалом мушу зазначити, що організувати навчання було важко, не вистачало вчителів. Часто вчителі-чоловіки служили у війську. Отже, 15 днів вони були на фронті, а потім поверталися і 10 днів вчителювали. Також пригадую, як вони намагалися нас заспокоювати і зробити все, аби наше навчання було якомога ближчим до нормального.

У нас не було всіх підручників. Натомість були зошити й ми багато писали. І тепер я розумію, що наші вчителі старалися з усіх сил.

Для мене, як учениці, те, що я мала примусити себе вставати щоранку і йти до школи, був зв’язком із нормальним життям, із минулим мирним життям. І для мене це було надзвичайно важливо.

Я мала якісь щоденні обов’язки – йти до школи, виконувати домашні завдання, читати необхідну літературу й навіть вчитися та просто отримувати оцінки.

На диво, мої оцінки тоді були справді хорошими, хоча в нас були всі шанси знайти відмовку для того, щоби не читати й не вчитися.

Уже майже наприкінці воєнних дій ситуація трохи налагодилась і тривалість уроків збільшили до 45-ти хвилин. Хоча в моєму місті однаково продовжувались обстріли час від часу. Наші вчителі, звісно, хвилювалися й боялися за нашу безпеку. Їм було нелегко, бо мали вирішити, що робити: тримати дітей у школі під час обстрілів чи відправити додому.

Тепер, коли я сама стала мамою, я розумію, наскільки їм було важко. Але всіх нас об’єднувало бажання у всілякий спосіб підтримувати і створювати оцю “нормальність”, звичний плин життя – і школа була частиною цієї нормальної реальності.

Чому це було важливо?

Знаєте, навесні 95-го року, коли сили НАТО бомбардували спершу військові бази навколо Сараєва, а потім комунікаційні вузли сербської армії навколо мого міста Баня-Лука, – я готувалася до іспиту з математики. Це було для мене складно, бо я не надто любила математику. Тож під час бомбардувань ми спостерігали за цим усім, йшли в підвал на деякий час – і тоді я знову поверталася за свій робочий стіл.

У той страшний час єдине, що мені залишалося робити й що мене тримало в строю, – займатися тим, що мені вдавалося, тобто просто бути ученицею й навчатися. Це була моя основна робота й у такий спосіб я допомагала своїм батькам і сама собі.

РОЗПОВІДЬ МЕЛІСИ ФОРІЧ

Я жителька Сараєва. Хочу розповісти про свої спогади – як воно було бути підлітком під час війни в Боснії.

30 років тому відбулася облога Сараєва, що тривала з 1992 до 1994 року. У той час я саме закінчила початкову школу й пішла в середню.

За таких складних і напружених умов для нас було важливо зберегти хоч якесь відчуття звичного й нормального життя.

Ми організовували навчання в підвалах шкіл, укриттях, і коли було безпечно, ми поверталися у свої класи, хоча їх усе ще не можна було вважати безпечним місцем.

Іноді під час обстрілів чи бомбардувань ми переходили в коридори, де було безпечніше – так і виживали та продовжували навчання.

Водночас учителі нам часто нагадували: це ваша частина спротиву, це ваша робота й ваша боротьба – через навчання.

Треба читати, треба й далі вчитися, треба, зрештою, просто й далі жити. Так ми продовжували жити й навчатися.

Тоді для дітей у Сараєві було дуже небезпечно щодня ходити до школи, перетинати блокпости й позиції, де стояли військові та снайпери, але нам однаково це було важливо. І це приносило нам радість – просто піти до школи, щоби зустрітися з друзями, і вдавати, що навколо нічого такого не відбувається й ми – звичайні школярі.

Нам іноді вдавалося навіть піти до театру чи на невеличкий концерт, які організовували в безпечних місцях.

Отож мій меседж, як жительки Сараєва, такий: потрібно в будь-який спосіб підтримати і відновити освітню систему – бо це було дуже важливо для нас.

Крім того, навіть під час війни наші вчителі багато чого нас навчили і прищепили нам багато важливих цінностей – іноді це стосувалося навіть дрібних речей. Ми багато говорили про те, як важливо допомагати одне одному, про необхідність шукати компроміси, працювати в команді, як знаходити однодумців, коли здається, що нікого немає поруч.

Коли ми ходили до школи, на шкільних вікнах була така спеціальна плівка, такий саморобний захист. Діти сиділи в куртках і шапках, бо було дуже холодно

У нас не було ні світла, ні опалення, і взагалі доступ до продуктів був обмеженим.

Але не зважаючи на все це, ми були щасливі ходити до школи й мати можливість заводити нових друзів та жити наче звичайним життям. Думаю, на нас це, безумовно, впливало і змінило нас, адже ми засвоїли багато уроків у той час. Сьогодні ці знання та висновки я намагаюся передати своїм учням, хоча, на щастя, ми живемо в мирній країні.

НАСТАНОВИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ УЧИТЕЛІВ

Меліса:

У цей важкий час важливо тримати “холодну голову”, діяти професійно та тверезо оцінювати ситуацію навколо себе. Крім того, важливо пам’ятати про відповідальність щодо того, яку інформацію ви подаєте учням.

Знаємо, що багато з вас – педагоги з великим стажем та любов’ю до своєї роботи. У вас є знання та навички, які ви передаєте своїм учням навіть у такі складні часи.

Ми працюємо разом уже понад 20 років, хоча насправді ми з різних частин Боснії й Герцеговини.

Ми хочемо також розповісти, що для нас означає спільно працювати над розробленням навчальних планів та уроків на дуже делікатну та контроверсійну тематику.

Ми почали роботу 2003 року, і направду почати її було дуже непросто. Адже було важко обирати теми і знаходити правильний кут для подачі інформації та пояснення не такої вже й давньої історії.

Зараз можемо сказати, що зайняло майже 20 років, щоби зібратися і зрештою розпочати роботу над розробленням уроків, щоби дібрати матеріали, як говорити про війну в Боснії, що тривала впродовж 1992–1995 років.

Зі свого досвіду можу сказати, що навчати про війну дуже важко й дуже боляче. Але ми точно знаємо, що важливо намагатися зберегти і збирати джерела інформації, бо вам це все колись знадобиться.

Зараз ми збираємо різні матеріали, ресурси, джерела інформації та розробляємо нові навчальні матеріали.

Ми усвідомили, наскільки важливо документувати особисті історії і всілякі усні розповіді. Ну, і загалом документувати в будь-який спосіб цю миттєву реакцію, рефлексії людей, роздуми про війну, що відбувалася довкола них, – бо завтра саме ці матеріали будуть найважливішим джерелом, що ми можемо використовувати в класі.

Тому моя вам порада – збирайте все, що можете, та заохочуйте своїх учнів робити те саме або навіть писати свої щоденники, що буде ще краще.

Це може їм навіть допомагати впоратися з травматичним стресом і легше подолати цю травму. Адже вже завтра їхні щоденники, їхні думки, їхні мінівідео, якщо вони такі зроблять, можуть стати надпотужним джерелом історії та ресурсами для вивчення історії загалом. Ці джерела потрібні, щоби склалася загальна картинка цієї війни в суспільстві.

Крім того, можна організовувати віртуальні чи то безпосередні виставки в класі – і це може спонукати дітей збирати дані і створювати схожі проєкти в майбутньому – і тоді через таку креативну роботу учні можуть подолати травму.

Наостанок я лише додам, що ви можете звертатися до нас. Пишіть, якщо ми можемо хоч чимось вам допомогти або якщо ви просто хочете з кимось поговорити (sfd@theewc.org).

Бояна:

Від початку війни в Україні ми з командою багато розмовляли й міркували, що ми можемо зробити, аби якось допомогти та підтримати вас.

Звісно, я можу зробити небагато, але можу поділитися моїм досвідом та переживаннями під час війни в Боснії.

Ми – вчителі історії, дуже активні в мережі наших колег істориків. Сьогодні ж хочемо звернутися до наших колег з України – вчителів історії та інших предметів.

Неодноразово нам випадала нагода співпрацювати з деякими з вас. Ми знаємо, що в Україні багато хороших і дуже вправних учителів історії. Однак сьогодні як ніколи важливо наголошувати на тому, що для пояснення та виправдання цієї жахливої війни використовують фейкові новини, часто зловживаючи викривленням історичних фактів.

Хочу звернутися до вас із таким проханням – робіть усе, що ви можете, усе, що ви в стані зробити сьогодні. Якщо ви вчитель – навчайте дітей, будьте хорошим наставником для своїх учнів!

Важливо зайняти свої думки та розум, і найкращий спосіб це зробити – повернутися до роботи, це буде ваш внесок у добру справу.

У цих направду жахливих умовах, у яких ви живете сьогодні, хочу сказати ще одне: пам’ятайте, що одного дня все закінчиться. Війна закінчиться, ви повернетеся до свого життя. Будинки відбудують, люди, які змушені були покинути домівки й шукати прихисток, повернуться додому.

Поки це все відбуватиметься, ви будете не самі! Війна неодмінно закінчиться. Доти зберігайте добру віру й бойовий настрій. Будьте чудовими вчителями й допомагайте своїм учням рости навіть у таких складних обставинах.

Зовсім скоро вам потрібно буде думати про майбутнє, бо ця страшна війна закінчиться. Настане день, коли ви повернетеся до свого звичного життя, хоч зараз вам так не здається. Й ось тоді ви будете замислюватися про те, як можна говорити про ці речі в класі, як про це навчати. І саме тоді буде той момент, коли всі ці джерела з новинами стануть вам у пригоді.

Ми знаємо, що в Україні багато чудових учителів. Але ми хочемо, щоби ви знали, що вся велика родина вчителів Європи прагнуть вам допомогти й підтримати вас.

І знову ж таки, коли ця війна закінчиться, саме ви – вчителі України та ми – вчителі з Боснії й Герцеговини та Хорватії – будемо єдиними, хто пережили війну. І саме ми знатимемо, як про це говорити, як передавати історію майбутнім поколінням.

“Нова українська школа”

 

Переглядів - 5