Ірина Стефанська, очільниця школи ThinkGlobal, розповідає яким чином через пандемію змінилися форми навчання в Україні і як вони позначилися на освітньому процесі та усіх його учасниках.
У міру того як пандемія COVID-19 розгорталася протягом року, вимагаючи безпрецедентної ізоляції та заходів безпеки, практично жоден аспект повсякденного життя не лишився непорушним. Однією з галузей, яка зазнала найбільш разючих змін, стала освіта. Школи й університети по всьому світу були змушені закрити свої двері, щоб запобігти розповсюдженню хвороби, а освітянам фактично за одну ніч довелося впроваджувати альтернативні методи й технології донесення знань. Онлайн-навчання стало нагальною потребою, а не додатковим варіантом отримання освіти.
Як ці зміни торкнулися України та яким чином позначилися на навчальному процесі й усіх його учасниках, спеціально для Mind розповіла Ірина Стефанська, очільниця школи ThinkGlobal.
За даними ЮНЕСКО, пік закриття шкіл був зареєстрований на початку квітня 2020 року, коли в 194 країнах зміна методів навчання зачепила 1,6 млрд учнів, що становить понад 90% від їхньої загальної кількості. Раптове закриття шкіл означало, що управлінці-освітяни, директори шкіл і вчителі повинні були знайти альтернативи очного навчання, щоб гарантувати право дітей на освіту. У переважній більшості країн впровадили онлайн-викладання та навчання, часто в поєднанні з широко поширеними матеріалами дистанційного навчання, як-от телебачення чи радіо. Це були безпрецедентні заходи за швидкістю та масштабом – подібного досвіду людство досі не мало.
Що відбувалося в Україні?
Держава багато в чому перевершила очікування освітян. Ми очікували повного колапсу, але «Всеукраїнська школа онлайн», яку створили за короткий проміжок часу, хоч і отримала багато нарікань щодо формату уроків, стала вдалим проєктом, який дозволів реалізувати дистанційне навчання у віддалених куточках України. Зокрема, й завдяки тому, що проєкт запустили і в інтернеті, і на національних ТБ-каналах.
Звичайно, у Києві, інших великих містах та районних центрах такий формат впроваджувати простіше. Але є безліч містечок та сіл, де не налаштовано інтернет і немає достатньої обізнаності викладачів у сучасних програмах. Виходом стали дистанційні уроки через телебачення.
Також на Youtube-каналі МОН та 15 українських телеканалах протягом 10 тижнів йшли трансляції уроків з 11 предметів для 5–11 класів. Мінцифри запустило національну онлайн-платформу з цифрової грамотності «Дія. Цифрова освіта». Уроки стали доступні у форматі серіалів. У тестовому режимі було запущено державну систему шкільних е-щоденників та е-журналів. Запрацювала ця платформа вже наприкінці грудня 2020 року.
Але попри ці проривні рішення стали очевидними й певні прогалини освітнього процесу. У першу чергу – неготовність більшої частини вітчизняної системи освіти до швидких змін, її інертність.
Не спрацювало «на повну» дистанційне навчання перш за все через те, що не були готові вчителі – їм забракло інформаційної грамотності, ресурсів, попередньої підготовки. Є й складнощі з адаптивністю та гнучкістю: якщо педагог пропрацював за звичною програмою 10–15 (а то й більше) років, йому важко перелаштовуватися під нові технології та вимоги. На сьогодні дуже рідко зустрічаються вчителі, у яких поєднується й великий досвід роботи, і технологічна просунутість, здатність до швидких змін.
У чому проявилася криза освіти?
Зараз ми вперше зіткнулися з тим, що не можемо передавати свій досвід майбутнім поколінням. Історично так склалося, що й знання, і моделі поведінки передавалися в межах однією родини: від бабусі до мами, від діда до тата, від мами й тата до дитини. Освіта будувалася на наслідуванні досвіду, тож не втрачала актуальності протягом багатьох десятиліть. Тепер же 90% того, що знає попереднє покоління, не є актуальним для наступного. Кожне наступне покоління прогресивніше за своїх батьків, воно вже змалечку знає та вміє більше за «старших».
Тож канали та методи передачі знань мають кардинально змінитися. І дистанційне навчання – один із секторів – що це показало.
Будь-яка ймовірність переходу на дистанційне навчання призводить до стресу. А в українських реаліях головною проблемою стала відсутність системності. Використовували те, що було під рукою, – Viber, трішки пристосувались до Zoom. Але одразу стала відчутною потреба в суцільній дистанційно-навчальній платформі, де є всі навчальні матеріали, особистий кабінет дитини, де в одному місці зберігаються домашні завдання, всі конспекти. Деякі школи встигли це зробили, але загалом панувала безсистемність: наприклад, домашні завдання учні отримували в одній програмі, а відправляли в іншій.
А корінь кризи полягає в тому, що суспільство досі переконане в існуванні певної «чарівної пігулки», яка все вирішить. Але тут її не існує. Нові реалії створюють попит на конкретного вчителя – він має бути інформаційно грамотним, володіти іноземними мовами, вміти швидко пристосовуватись. Процес трансформації освіти триватиме довго – це буде свого роду еволюція вчителів.
Чому більшість учнів зрештою повернуться за парти?
Дистанційне навчання нікому не стало комфортним. Попри те, що було залучено дуже багато ресурсів, на моєму досвіді для молодшої школи це виглядало так: «Зчепити зуби, проплисти, доплисти і протриматися деякий час». Тому що в молодшій школі дуже важливий соціальний контакт.
Загалом освіта ніколи не перейде повністю в онлайн, адже кожній людині важливе особисте спілкування. А дітям у процесі навчання просто необхідно, щоб до них підійшли, щось підказали, підтримали. Екран комп’ютера для них – бар’єр: вони можуть виконати завдання, але весь комплекс навчання таким чином витримати не в змозі.
Звичайно, через вимушену ізоляцію змінився характер взаємодії між усіма учасниками освітнього процесу, як і вимоги і, відповідно, – результативність. Якщо раніше навчання було командною роботою, то в онлайні можна виконати ці ж завдання, але з іншою якістю. І можна «тихцем» підглянути в підручник, не червоніючи від сорому біля дошки. З одного боку, швидко й самостійно відшукати потрібну інформацію – дуже потрібне сьогодні вміння. З іншого – молоде покоління втрачає можливість «прокачати» навички безпосередньої роботи на очах у всієї команди.
Карантин нас навчив тому, що час навчання має бути пропорційно зменшений відповідно до віку дитини. У початковій школі офлайн-навчання має бути більше, у середній та старшій – більший відсоток дистанційного навчання.
Як змінилася роль батьків?
Для дітей перехід на дистанційне навчання став стресом. Вони завжди звикають до конкретних моделей: вчитель – це вчитель, мама – це мама, тато – це тато. А тут раптом ці моделі змішалися: батьки стали вчителями. Мамі можна було поплакатися та пожалітися, а тепер вона вдома – з вимогами вчителя, контролює виконання уроків.
Стало зрозумілим, що батьки можуть відігравати вирішальну роль під час домашнього навчання. Неоціненна роль емоційної підтримки, мотивації для досягнення амбітної мети в ситуації, коли є багато спокус знехтувати навчальним процесом – зокрема, й через відсутність ефекту «змагання» з однолітками.
Перші дні адаптації до нового формату були справжнім випробуванням: у родинах не всі вміли користуватися гаджетами. Тут важливо було розповісти батькам, що саме потрібно було робити, які вкладки на комп’ютері відкрити. Попросити їх показати дитині, як саме їх перемикати. З боку вчителя треба було налагодити процес із максимальною продуктивністю.
Батькам також потрібна була підтримка, тому що несподівано діти опинилися вдома та ще й з дистанційним навчанням. Вчителі та батьки навчилися більше зацікавлювати дітей, щодня давати якісь завдання, щоб утримувати увагу. Адже вдома багато факторів, що відволікають.
Після тижня адаптації молодша школа вже самостійно виконувала домашнє завдання. Вчитель виходив онлайн та спілкувався з учнями. Інколи важливо було поговорити з кожним учнем індивідуально.
Як вчителі пройшли upgrade?
Вчителям довелося майже цілодобово тримати руку на пульсі та бути на зв’язку з класом. Усім школам і вчителям треба було щодня вибудовувати систему й тестувати, що саме краще підходить для дітей. А ще – оперативно усувати негаразди: десь не працювала навчальна платформа, десь дитина не могла зафільмувати чи сфотографувати своє завдання – і треба було змінювати інструменти.
Важливо було швидко адаптуватися. У державній системі освіти почасти вчитель залишався сам на сам зі своїм класом на дистанційному навчанні, мав розбиратися зі всім майже самостійно. Все залежало від особистих якостей вчителя та його вміння знайти необхідну інформацію.
Чому ця криза оновить освіту?
Якість освіти за останній час знизилася. Майже у всіх державних школах вона просіла. А ще й скасували тестування у 4-му та 9-му класах. Це зменшило відповідальність і дітей, і вчителів.
Дистанційне навчання та карантин поглибили цю кризу, але продемонстрували її важливість. Адже випала нагода подивитися на освітній процес під іншим кутом та оперативно взятися до розв’язання деяких проблем. Наприклад, зараз із системи йдуть люди, які не здатні пристосуватися до нових реалій. Вони в природний спосіб мають звільнити місця для молоді – для тих, хто в тренді, хто володіє потрібними навичками й може осучаснити освіту.
Тут на передній план виходить особлива роль шкільних адміністраторів. Саме вони можуть допомогти вчителям опанувати нову для них місію – виховувати незалежних учнів, які самі відповідатимуть за управління часом, виконання та перевірку завдань, контакт з педагогом.
Так, українська система освіти виявилася не готовою до таких викликів, як локдаун та дистанційне навчання. Але через переформатування – часом болісне – лежить шлях до сучасних алгоритмів передачі знань. І тут важливі амбасадори змін – лідери думок, прогресивні державні та приватні школи.